Переможець національної премії для вчительства Global Teacher Prize Ukraine 2020, “Учитель року – 2019». Член Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба» з 1999 року. Член команди по розробці матеріалів щодо впровадження громадянської освіти у позакласну роботу у рамках Міжнародного проекту «Громадянська освіта. Україна» (2006 – 2008). Тренер та учасник багатьох міжнародних проєктів. Учасник 5-ої Літньої академії/5th Summer Academy “Democracy at School” 2014 у Польщі та тренінгів першої хвилі Програми “Демократична Школа” 2016 року в Україні, організованих Європейським Центром Вергеланда.
Приєднуємося до привітань із здобуттям премії Global Teacher Prize Ukraine 2020. Чи Ви відчували, що переможете? Що для Вас означає ця перемога?
Я не відчував, чесно скажу. Завжди виходжу з позиції, що роблю свою роботу або гідно, або ніяк. Тобто, я зробив, що міг. Залишалося просто чекати результату. Що означає перемога? Це - визнання, насамперед. Визнання учительства як такого. Тому що ця премія, насамперед, покликана просувати прогресивне, активне і проактивне вчительство, яке реалізує Нову українську школу, та піднімати престиж професії педагога.
По-друге, це – можливість говорити про виклики. В бульбашці комфорту сидіти добре, але виклики все рівно є, і потрібно про них говорити. І не лише говорити, а й шукати шляхи вирішення чи хоча б пом’якшення проблем. По-третє, я завжди кажу, що мій принцип – навчання впродовж життя. Тобто, це чергова нагода для перевірки, наскільки мої компетентності й моя педагогічна діяльність загалом відповідають сучасності. Це один з ключових моментів. Бажання перемогти, звісно, важливе. Але, маючи 30 років стажу, я повинен перевіряти себе, дивитися на методики, щоб розуміти, в якому напрямку рухатися.
Чи Ви вже спілкувалися зі своїми учнями після церемонії? Як вони зреагували на Ваш новий титул?
Вчора вперше потрапив на роботу і давав інтерв’ю своєму першому гімназійному класу (це п’ятий клас за звичним відліком). У них якраз тема “вміння спілкуватися з учителями”. Їм цікаво, вони розпитували, що я відчував, чи передчував перемогу і так далі. Вітали мене й нинішні учні, і випускники різних років. Це – найбільша цінність для вчителя. Мені дуже приємно, якщо я залишив у їхніх спогадах щось приємне й важливе.
У своєму недавньому інтерв’ю ВВС ви сказали, що дітей треба витягати з бульбашки ілюзій і віртуального світу. Для цього ви практикуєте порівняльний перегляд художніх серіалів і документальних фільмів. Скажіть, чи бачите Ви реальні зміни серед своїх вихованців у їхніх ставленнях і сприйняттях?
Миттєвих змін у свідомості бути не може. До того ж, я – командний гравець. Працюю в команді й ніколи не можу сказати, що лише моя праця й мої методи вплинули на дитину. Вона живе в суспільстві й усе суспільство на неї впливає: інші вчителі, середовище й оточення. Але я переконаний, що у загальній “будові” змін є й моя цеглинка. Крім того, треба розуміти, як ми вимірюємо прогрес і які критерії.
Насамперед, це те, чи творять щось нове діти поза школою, коли “над ними” немає нікого з дорослих. Тому що коли ми щось обговорюємо, демократично приймаємо рішення, коли діти навіть діють під контролем дорослих, це все одно означає, що частину відповідальності несе та залучена людина. Коли діти виходять за ці межі, то це вже усвідомлення власної відповідальності. Якщо, наприклад, діти влітку збираються разом і у свій вільний час ідуть розчищати пляж, хоч ніхто з дорослих їх не змушує й не контролює. Якщо діти самостійно організовують роботу молодіжного центру “Вулик”: шукають, хто виступатиме, розробляють програму, вирішують організаційні питання. Так, дорослі допомагають, але це вже зовсім інший рівень і інша відповідальність. Часто на них впливають батьки, які теж волонтерять. Двоє наших учнів пройшли відбір і за підтримки й розуміння батьків стали студентами Української академії лідерства.
Ми не можемо очікувати стовідсоткового успіху, бо розуміємо, що активних людей у будь-якому суспільстві буде 10-15%. І ще завжди залишаться ті, хто нічого не хоче. Найважливіше – навчитися робити усвідомлений вибір і нести за нього відповідальність перед собою, перед громадою, перед цілим суспільством.
Демократія - постійний і складний процес, який, до того ж, змінюється зі зміною поколінь. Якщо випускники 2005 року мали одне розуміння демократичних принципів, то нинішні випускники стикаються вже з іншими викликами. Наприклад, виклик цифрової демократії, правила поведінки в інтернеті.
Які компетентності необхідно розвивати дітям у школі, аби вони ставали проактивними громадянами?
Болюча проблема – невміння дітей спілкуватися наживо. Батьки не завжди переймаються цією проблемою, бо й самі надають перевагу гаджетам перед розмовами. Шлях до усвідомлення цього виклику лише починається.
Ми говоримо про навички ХХІ століття: критичне мислення, емоційний інтелект, гнучкість, уміння працювати в команді. Але ключовим залишається вміти говорити і домовлятися про спільні правила. В онлайні можна забанити співрозмовника, припинивши спілкування і розійшовшись по своїх “бульбашках”. А вживу неможливо “забанити” однокласника. Жива командна робота збоку виглядає не надто яскраво. Коли використовуєш якісь інтернет-застосунки, це більше захоплює, ніж коли люди просто говорять.
Один з проєктів, яким я займаюся, - комунікація по КРОКСу (культурні, розумні, організовані, кмітливі, спритні). Діти мають відповідати на питання з різних сфер командою по 7 осіб. Відповідно, мають домовитися, хто краще розуміється на мистецтві й візьме на себе питання з цієї сфери, у кого краще розвинена логіка, тощо. Але насамперед розвиваються навички комунікації. Мої учні в гімназії подавалися на різноманітні лідерські програми. Два роки тому до нас приїздили представники Програми “Будуємо Україну разом”, і це теж дуже надихнуло. Діти реалізовували проєкт для дітей з інвалідністю “Подаруй дитині надію”, який допомагає усвідомити необхідність допомоги іншим людям та важливість інклюзії.
Який найближчий проєкт плануєте реалізувати з дітьми?
Зараз складно сказати, бо карантин накладає обмеження. Деякі діючі проєкти стоять на паузі, бо мені, як представнику покоління Y, треба бачити живі очі. Онлайновий варіант не завжди підходить. Я дуже хотів би, щоб відбувся один з наших гімназійних проєктів - Суперкубок українських інтелектуальних розвивальних ігор імені Героя АТО Ореста Квача, нашого випускника. Є проєкт з дослідження та розвитку туристичної привабливості міста, адже Заліщики колись називали польською Рів’єрою, курортним містечком. Пізніше багато що змінилося. А ми тепер намагаємося повернути цей туристичний шарм.
Мені хотілося б робити кіноперегляди з обговореннями хоча б раз на місяць-півтора в рамках діяльності кіноклубу медіа-просвіти з прав людини DocudaysUA - Докуклубу. Є варіант влаштувати це все в онлайні, але хотілось би зустрічатися наживо. Інша проблема з цим проєктом – тривалість фільмів. Наприклад, є чудовий фільм для підлітків «Підборіддя», який триває 86 хвилин, а ще плюс обговорення. Дитина просто не готова до такого тривалого сприйняття і зосередження. Тому краще дивитися фрагменти по 5-15-20 хвилин і обговорювати окремі сюжети й сюжетні лінії. Тоді легше виділяти й причинно-наслідкові зв’язки. На основах здоров’я я показую дітям фільми й можу розділити перегляд одного фільму навіть на 4-5 уроків. Можна на перегляді 5-хвилинного ролика легко побудувати урок на 45 хвилин. Також часто використовую “підхід стоп-кадру” для подальшого обговорення. Мені підходять принципи Докуклубу, Чілдрен кінофесту та інших фестивалів. Вони пропонують хороші ціннісні речі.
Спілкування з дітьми у мене триває 24/7, адже я викладаю основи здоров’я і громадянську освіту. Не можу собі дозволити обмежити спілкування лише уроками. Тож коли виходжу на вулицю чи йду до магазину, я спілкуюся з учнями і вважаю це теж своєрідним міні-проєктом. Адже процес навчання усвідомленому вибору й спілкуванню постійний і довготривалий. Комусь вистачає кілька разів сказати, а комусь варто сто чи навіть тисячу разів повторити, що є добре для нього і суспільства, а що погано. І таке навчання у спілкуванні теж може бути проєктом.
Чи Ви відчуваєте потребу самому вчитися і вдосконалюватися? Якщо так, то де черпаєте знання і навички?
Все виходить з власної мотивації, або з підказок дітей, або з можливостей, які трапляються в освітньому процесі. Наприклад, щодо використання візуалізації в освітньому процесі я був учасником проєкту “Навчання через відеосвідчення”, організованого фондом Шоа (2012-2014). Вже тоді я почав розуміти, що методично наповнена візуалізація може бути основою будь-якого навчання. Ми вже тоді навчилися працювати з візуальними джерелами - спогадами.
В мене є багато хороших друзів-порадників і хороших команд: Дім прав людини в Чернігові, ГО “Простір толерантності”, УЦВІГ (Український центр історії Голокосту), Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін “Нова доба”. Ці команди знають мої інтереси і надають цікаві пропозиції. До прикладу, недавно слухав вебінари про викладання історії російської агресії на сході України й російсько-українського протистояння. Це дражлива й актуальна тема, тому навчання важливе. Зараз працюємо з музеєм терору над щоденною історією, бо ця тема набуває популярності.
Я взагалі прихильник неформальних та інформальних способів підвищення кваліфікації. Не хочу просто відсиджувати заняття, краще підберу те, що мені потрібне. Зараз актуальне онлайн-навчання. Зокрема, освітня платформа “Партнерство у навчанні” від корпорації Microsoft мені корисна, хоч і складнувато, тому що курси відбуваються англійською мовою. Але хочу і опрацьовую теми. Є також платформи Прометеус, ЕdЕra, ЕdPro, ВУМ, Уміти, Якісна освіта, Освіторія-медіа та інші ресурси. Отож, використовую два основні блоки - неформальна освіта і дистанційка. І лише після цього всього – такий собі “хвостик” – Тернопільський обласний інститут після дипломної педагогічної освіти. Я цілком задоволений цими пропозиціями, мені їх вистачає. Я сам завжди у пошуках того, що мені потрібно. Насправді, не вистачає лише часу і фізичного ресурсу на все.
Поділіться Вашими спогади та враженнями від заходів Європейського центру Вергеланда – Літньої Академії у Польщі в 2014 році та тренінгів Програми “Демократична школа” в Україні у 2016. Які інструменти та матеріали тренінгів застосовуєте на практиці у школі?
Я зараз готую вебінар для проведення на платформі «Всеосвіта», де пропонуватиму різні методичні підказки з використання ігор у школі. Моя справжня педагогічна любов - гра “Країна гідності”, з якою ознайомила “Демократична школа”. Вона надзвичайно динамічна й водночас аналітична. Я її часто використовую і в позакласній роботі, і на уроках з громадянської освіти. Гра чудово демонструє взаємозв’язки у соціальній сфери держави, сприяє розумінню того факту, що для того, щоб щось дати, треба звідкись узяти. Такі підходи позбавляють від лінійного розуміння світу, адже лінія насправді є зигзагом.
Друге, що мені стало в нагоді, - Інструмент для самоаналізу рівня розвитку закладу освіти. Я час від часу повертаюся до описаних у ньому критеріїв та індикаторів, щоб зорієнтуватися у тому, що зараз відбувається в нашій гімназії. Адже школа розвивається динамічно, й така звірка допомагає розуміти вектор змін.
Крім того, є посібники Компас і Компасіто, шеститомник “Навчаємося демократії”, які вдається пропрацьовувати на уроках громадянської освіти. Я не класний керівник, але знаходжу можливості доцільного використання цих посібників на уроках і поза ними. Продовжую спілкуватися з нашими тренерками - Наталею Маркусь і Наталею Герасим. Це також допомагає.
Як змінилася Ваша школа після участі у Програмі?
Знову наведу приклад: організований гімназистами молодіжний простір “Вулик” та волонтерські проєкти наших гімназистів. У нас є відкриті вибори голови гімназійного парламенту. У нас дуже активна співпраця з батьками. Мабуть, найбільший поштовх до розвитку партнерства з батьківською громадою школи та розуміння його важливості дала наша участь на чолі з директором у Літній Академії-2014. Ще тоді, в Польщі, ми обрали пріоритетом налагодження рівноправної комунікації з батьками замість ролі прохачів. Результат не забарився: коли в школі збудували спортзал за бюджетні кошти, акустика в ньому виявилася дуже поганою. Державних коштів на виправлення цього недоліку вже не було. Тоді батьківська рада школи взялася до справи й вирішила проблему самостійно. Зараз при оформленні класів враховуємо батьківські ідеї й пропозиції, узгоджуючи це питання з директоркою гімназії.
Але співпраця з батьками не обмежується матеріальними питаннями. Батьки стали проводити в школі майстер-класи, запрошувати класи на екскурсії до себе на роботу. Зараз через карантин призупинився благодійний ярмарок “Дари осені”, де батьки, діти, вчителів лаштовували осінній розпродаж, збираючи кошти на благодійну допомогу незахищеним сім’ям, людям старшого віку, тощо. Це були не такі вже великі кошти, але вони давали змогу усвідомити цінність взаємодопомоги.
Гімназія є учасницею багатьох різних проєктів, але тут важливо знайти баланс, щоб не перевантажити дітей і вчителів. “Демократична школа” справді дала поштовх для пошуку шляхів ефективної комунікації, долучення до нових можливостей. Ще важлива наша особливість: батьки, котрі очолюють гімназійну раду, не лише мають авторитет у громаді й розуміють потреби гімназії. Вони ще й мають власну команду однодумців, яка підтримує й просуває ідею демократії “знизу”.
А які Ваші відчуття реформ в освіті загалом?
Я завжди згадую Л.Бальцеровича й К.Бендукідзе, які застерігали: не сподівайтеся, що реформи негайно дадуть позитивний результат. Але без реформи не буде розвитку. Вінстон Черчілль теж казав: “Я не можу запропонувати народу нічого, крім крові, важкої праці, сліз та поту… ”. Будь-які реформи передбачають непопулярні заходи, бо це життєва необхідність. Я свідомий того, що теж можу постраждати внаслідок реформ: залишитися без роботи, отримувати меншу зарплату тощо. Збоку це видається дивакуватим, але я розумію, що будь-який вибір може обернутися як перемогою, так і поразкою чи втратами.
З іншого боку, непопулярні рішення швидше навчать людей думати самостійно, а не чекати, поки хтось інший за них подумає. Дозволяєш, щоб за тебе думали інші - не нарікай. Хочеш думати за себе - думай і вирішуй.
Наскільки ймовірно було б зробити пілотний проект Школа повного дня, наприклад, у Заліщицькій гімназії?
Ми обговорювали цю ідею з десяткою фіналістів Global Teacher Prize Ukraine 2020 і навіть презентували її. Але, звісно ж, розуміємо, що тут самої ідеї замало: потрібні кошти на її реалізацію. Для початку, варто було б, як у “Демократичній школі”, відмоніторити ситуацію й зрозуміти поточний стан. Потім прорахувати, які фінанси потрібні й які можуть бути стабільні джерела співфінансування. Така школа має бути ефективною, а не просто створеною тимчасово.
Потрібен і такий ресурс, як достатня кількість та розмір приміщень для всіх видів роботи й для відпочинку. Адже якщо зараз у приміщенні розміром 40-45 кв.метрів може перебувати 30 дітей, то для школи повного дня цього абсолютно недостатньо. Потрібне місце, де перебуватиме дитина, яка зараз не має уроку, де може відпочити або перекусити вчитель або вчителька. Проблемою буде й оплата вчительської праці, відповідні умови для роботи й для відновлення.
Розкажіть про досвід онлайн-навчання під час карантину в школі? Якими особливими практиками користувалися?
Карантин – це реальність, яку неможливо подолати. Щоб пристосуватися до зміни умов, намагався, як і багато хто з колег, чергувати завдання й види діяльності. Використовував багато візуальних засобів: відеоролики, фільми, мультфільми. Матеріали з підручника переніс у презентації, бо дітям важко читати 3-4 сторінки. Для корисного дозвілля використовував практичні завдання. Наприклад, з допомогою батьків пошити маску, намалювати малюнок про служби екстреної допомоги тощо. Це і практична користь і виконання навчальних завдань.
Якщо помічав, що діти вже дуже втомлені й не готові до традиційного навчання, пропонував на вибір кілька дослідницьких тем і давав більше часу, щоб обрати із запропонованого або придумати щось своє. Мені здається, що для викладання мого предмета добре підходить тьюторство: дати дитині якийсь матеріал на опрацювання протягом 1-2 тижнів і самостійне його представлення класу замість того, щоб це розповідав учитель. Це життєві предмети, які більше базуються на повсякденній практиці більше, ніж на матеріалах з підручника. Про все це можна почитати в моєму блозі, який я веду вже 6 років.
В інтерв’ю Ви сказали, що любите готувати, коли втомлені. Яка Ваша улюблена страва?
Люблю традиційну українську кухню: борщ, вареники, голубці, всіляка тушенина. Люблю готувати м’ясо: смажене, тушковане, печене. Коли мені вже зовсім кепсько, по дорозі додому заходжу за харчами. Поки йду, придумую, що з того готуватиму. Це мене трохи заспокоює й відволікає. Ще люблю грати в шахи. Дружина й донька не надто люблять в них грати, то я вдома маю партнером комп’ютер. Це мені потрібно, щоб переконатися, що все добре.
ФОТО з особистого архіву Василя Дяківа та з архіву програми "Демократична школа"
